Розділ «Вибрані твори»

Як журналіст, почавши з палких статтів-закликів, зі статтів, сповнених нових проблем і проектів, що будили думку й спонукали до активної праці трудящих, далі переходить до звичайних інформаційних переказів, тлумачінь і лише зрідка спалахує ранішнім огнем.

Як поет — блиснувши «ударами молота і серця» — майже не додав нічого цінного, рівного первотворам своїм, до цієї скупої спадщини.

Прозові спроби тов. Блакитного так і лишилися спробами. Недуга не дала йому змоги їх розвинути. Знаємо тільки, що прикутий до ліжка, напівпаралізований тов. Блакитний усе намагався створити щось із художньої прози, але... але пам'ять уже не служила йому, і ці писання лишилися пам'ятником жорстокої боротьби з самим собою.

Як сатирик, т. Блакитний — Валер Проноза, створив мало достойного довгорічної згадки, і товариші частенько говорили йому, що він силує себе, витрачаючи сили на непритаманну йому фейлетонну працю. (Я особисто з цією порадою не зовсім згодний).

Навіть у звичайних міжлюдських зносинах згадуємо певну деградацію: спочатку щирий, одвертий з усіма близькими, далі тов. Блакитний стає трохи недовірливим, підозрілим і до кінця щирим, ласкавим лишається тільки з молоддю, з дітьми.

Що таке, спитає здивований читач, — ви хочете вмалити значіння тов. Блакитного? Доказати, що на нього вплинув НЕП чи щось інше? Що він поволі знижувавсь, а не йшов угору? Не те, не друге і не третє.

Ми хочемо сказати цим, по-перше, що треба брати цілокупного т. Еллана-Блакитного з усією його багатогранною, неугавною діяльністю і пам'ятати, що, коли він спадав як безпосередній політичний діяч — виростав як громадський організатор, коли закидав «суто художню» творчість — запас енергії витрачав на фейлетони — але завжди за працею, корисною, і завжди зовні життєрадісний, з невеликим прихованим ліричним смутком — почасти наслідком фізичної хорости.

І по-друге: беручи отак цілого тов. Еллана-Блакитного, треба поставити його в умови 1917-25 років — і тоді вимагати й цінувати. Згадаємо, що це був час, коли боролася за своє існування й формувалася українська пролетарська держава, коли доводилося кожному активному робітникові щоразу міняти зброю, способи й знаряддя боротьби, коли українському робітникові зокрема було важко, бо водночас доводилося боротися на фронті національної політики так з українцями, як і з русотяпами; час, коли ще й досі не можемо вщерть приступити до будови нової культури в усій її складності, бо силу енергії ще доводиться витрачати на один з основних елементів цієї культури — мову, чого не знають, приміром, наші руські товариші; час, коли ділянок культурного фронту було більше, ніж окремих культурних одиниць, котрі могли б бути провідниками на цих ділянках; час, коли життя ставило все нові й нові вимоги, коли трудящі маси в жадобі культури росли скоріше, ніж ті, хто цю жадобу міг задовольнити...

Ось це все зваживши, візьмемо суму зробленого в тих тяжких умовах товаришем Блакитним — і побачимо, що мала з першого погляду спадщина його насправді є чимала, що йому, одному з піонерів нової української пролетарської культури, належить велика честь і шана, що це не звичайні надгробні «хороші» слова про небіжчика, що про нього не годиться, мовляв, згадувати лихого, а належна й незалежна оцінка нашого любого, передчасно взятого смертю товариша.

Знов за єдиний революційний фронт[465]

ерший етап гарячкової літературної дискусії пройшов.

Маємо покаянного листа ваплітовців. Маємо новонароджену молодняцьку письменницьку організацію і маємо надію, що їй уже не пропонуватимуть перетворитися в гуртки мистецької самоосвіти. Маємо, нарешті, організаційну нерозбериху в Києві і спроби утворити там ваплітовського характеру МАРС[466] (майстерню революційного слова), що її назву дехто влучно пропонує читати з кінця.

Отже, бачимо розхрістане після жорстокого бою бойовище — наслідок зради жовтневих позицій у літературі частиною мистців, що іменують себе пролетарськими. Атмосфера вагітна на нову, гартованського типу, організацію, що поволі має ввібрати в себе все, що міцно стоїть на жовтневій плятформі й мусить колись завоювати собі провід у літературних справах. Праця марудна й тяжка: збирання сил, гартування й кваліфікація їх. Але методи відомі й випробовані. Внести лише корективи відповідно до сучасних вимог. Час потрібний для цього всього менший, ніж це було за життя фундатора першої спілки пролетарських мистців, тов. Блакитного. Більше стало й людських сил для того.

В ім'я цієї спільної мети — організації міцного центру пролетарської української літератури — мають в єдиному революційному фронті працювати всі групи й одиниці, що гасло пролетарської культури несуть на своєму прапорі. Майбутня єдина Всеукраїнська федерація пролетарських письменників — організаційна форма, що до неї раніше чи пізніше маємо прийти. В ній місце й «Плугові» як організації революційно-селянських письменників, що визнають диктатуру пролетаріяту і вкупі з ним йдуть до утворення нової культури.

Боротьба з усіма, хто перешкоджає великому творчому процесу серед робітничо-селянських мас, хто заражає її буржуазною ідеологією, заважає буйному зросту радянського молодняка, — конкретний зміст праці єдиного революційного фронту.

Поновлений «Червоний Шлях»[467], новий молодняківський часопис[468], двохтижневий з чергового числа «Плужанин», мережа інших журналів і газет (не забудьмо новоутворену українську робітничу газету «Пролетар»[469] — могутній засіб виявити й викохати нові творчі сили безпосередньо серед українського робітництва) — ось широка трибуна для цієї боротьби, трибуна, що вінчається центральними партійними органами «Комуніст» і «Більшовик України»[470], які щоразу більше дають провідного матеріялу у справах культурного будівництва й відгукуються певним марксистським освітленням на літературні події наших днів.

А понад усе, як і раніше, уперта учоба, кваліфікація молодих сил. На письменницькому фронті основна зброя — художня творчість. Тільки нею завойовується маса.

Отже, творення нових художніх цінностей — головне завдання для всього революційного фронту, разом із організованою товариською (бо хоче допомагати, а не угробити!) марксистською критикою. Притягнення видавництва як матеріяльної бази для виконання цього культурного плану й машини для розповсюдження нових марксистських здобутків.

Ось ті головні лінії практичної роботи, що мають бути покладені нами для дальшої праці після першого етапу літдискусії. Ми називаємо його першим, бо живуть ще сили, що породили її, бо не кінчена боротьба, а переходить лише в іншу фазу, бо доведеться ще зіткнутися в багатьох суперечливих справах.

Перемігши в основному й маючи досить болючі урази в деталях — готуймося до нових боїв за пролетарську культуру, а для цього, насамперед, — знов за єдиний революційний фронт!