Розділ «Вибрані твори»

Находжу резолюцію ЦК РКП(б) про політику партії в галузі художньої літератури («Правда», 1 липня 25 року, український текст — «Нова Книга»[451], № 7-8 — 25 р.).

Читаю пункт 2:

Частину масового культурного руху становить розвиток нової літератури — пролетарської та селянської насамперед, починаючи від її зародкових, але разом з цим надзвичайно широких своїм обсягом форм (робкори, сількори, стінгазети тощо), і кінчаючи ідеологічно-усвідомленою літературно-художньою продукцією.

І бере мене нестерпучий жах: невже і в нейтрального органу моєї партії щось набакир пішло, коли продукцію робсількорів він у нову літературу заводить? Невже всі ми, комуністи, отак поширюючи поняття літератури, дійсно підриваємо того пролетарського дуба? Куркулізуємо літературу, вульгаризуємо її, запроваджуємо проституцію, халтуру...

Ні, думаю собі, як би там не лаяв мене президент вільної Академії з усіма своїми академічатами — все ж таки по жолуді ходитиму в іншому стаді, саме в тому, що цю резолюцію підтримує.

А ваплітянам скажу так: покиньте ви, любі друзі, надавати моїй скромній особі такої великої ваги — головного ліквідатора пролетлітератури. Ні мої особисті, ні чиї-будь іще погляди аж ніяк не можуть пошкодити вам творити пролетарські змістом і формою твори і будувати нове мистецтво. Чи буде «Плуг» організацією літературно-громадською, чи будуватиметься за типом ВАПЛІТЕ, одбираючи лише високо кваліфікованих майстрів у замкнуту цехову організацію, чи зрештою послухатися вас і зовсім заборонити окрему спілку, а натомісць організувати гуртки культурної самоосвіти, — від того якість вашої творчости не постраждає і дуб пролетарської літератури не завалиться. Ніхто вас, ваплітян, не силує займатися культурництвом, коли ви самі цього не хочете. Нащо ж ви цькуєте тих, хто добровільно бере на себе цей обов'язок і не боїться зашкодити цим своїй мистецькій кваліфікації, витрачаючи дорогий творчий час на громадську роботу і марудну працю з «графоманами», у категорію яких ви, на жаль, залічуєте часто в полемічному запалі просто малокваліфікованих початкуючих авторів. Нащо ви, вже раз биті постановою вищого органу партії, намагаєтеся знову у своєму «зошиті»[452] товкмачити те, що вже раз засуджене, а потім у цій же статті тов. М. Ялового з невинним видом пишете:

Останні авторитетні виступи в пресі, а особливо постанова нашої партії внесли ясність і недвозначність у постановку і розв'язання тих питань, що по суті вийшли з дискусії за межі наших внутрішніх чисто літературних справ.

Значить, для вас іще не все ясно і недвозначно? Значить, правий тов. Хвиля, запитуючи вас недавно у «Комуністі» — «куди і з ким»?

Таке ж запитання криється в другій статті про ваш «Зошит» — тов. Щупака в «Пролетарській Правді», як також і в моїй рецензії — у журналі «Плужанин». Ваплітяни, замісць відповідати на тяжкі обвинувачення у цих наших виступах, пішли у контратаку «теоретичною плутаниною ліквідаторів» тов. М. Ялового. Визнайте, що ця контратака не вдалася, що обвинувачення в ліквідаторстві, скеровані на моє ім'я, фактично мусять бути адресовані на іншу адресу, далеко поважнішу і серйознішу.

Тому й ми маємо сміливість повторити вже раз одержане ваплітянами запитання:

куди і з ким?

Літературна аритметика[453]

кладені орієнтаційні видавничі плани на 1926—27 рік. Плани ці дають мало втішного. Всі видавництва по всьому Союзу перебувають у жахливому стані. Видавнича криза набула таких розмірів, що стала предметом обмірковування найвищого господарчого органу СТО[454]. Там, очевидно, найдуть причини ненормальностей у загальній постановці видавничої справи, що призвели до катастрофи (інакше, як катастрофою, ми не можемо не назвати той факт, коли, прикладом, план ГИЗ'у[455] РСФРР скорочують з 700 млн. відбитків до 400; для порівняння: реальний план нашого ДВУ складатиме біля 90 млн., лишаючись проти плану цього року стабільним).

Зацікавлені в тій чи іншій галузі видання особи і організації починають бити на ґвалт: буде нестаток літератури, літературний голод, затримуватиметься культурний розвиток країни. У нас на Україні в особливо небезпечному стані стоїть видання наукової літератури, чому дозволю собі колись присвятити особливу статтю. Це дійсно загрозливе явище, і потрібні якісь особливі заходи цьому лихові запобігти.

Сьогодні — про художню літературу, власне — сучасну. Про це в № 38 «КіП» була стаття О. Слісаренка «Художня література й видавництва». Автор, теж робітник одного з українських видавництв, приходить до такого висновку:

«За попередніми підрахунками найбільші наші видавництва, — пише він, — виділюють разом для сучасного красного письменства біля 150 друкаркушів і в крайньому разі ця кількість може піднестись до 200 аркушів[456], то може задовольнити лише 60-70 % потреби наступного року й поставить зовсім за видавничими можливостями 30-40 % літератури». До цього О. Слісаренко додає примітку «підрахунки ці зроблено на підставі реального обліку продукції кожного з письменників». Причини цього явища автор шукає в тім, що «ця видавнича галузь у них (видавництв) стоїть на положенні пасинка», що була невірна тиражна політика, що видавництва вважають художню літературу малорентабельною, що «вона, крім турбот і неприємностей, їм нічого не дає» і т. д. І кінчає: «Все це мусить (мабуть — примушує) нас замислитись над виходом із становища, при якому розвиток культури і мистецтва буде загальмований[457]. І коли зараз ми ще уникаємо гострої кризи, то незабаром вона може загостритися, а це в значній мірі здеморалізує молоді кадри нашого письменства».

Вихід О. Слісаренко бачить в утворенню нового видавництва — «на яке можна було б покласти завдання спеціялізуватись виключно на красному письменстві, зокрема художній літературі». Кінчається стаття тим, що, мовляв, кооперативні й державні установи мусять дати гроші для утворення такого видавництва.

Дозволю собі виступити насамперед проти Слісаренкової літературної аритметики. Коли б дійсно наші видавництва обмежилися 200 аркушів для сучасного красного письменства — це була б повна катастрофа. Насправді це не так.

У видавничому плані ДВУ твори сучасних авторів розсипано по скількох секторах. Сектор художньої літератури має для цієї мети 120 аркушів на прозу й поезію, 20 аркушів на п'єси, 30 аркушів критики, 35 аркушів на літературні альманахи — отже, всього 165, що вже разом з книгоспілчанськими 60 аркушами покриває «голодну норму» О. Слісаренка. Очевидно, ці цифри й мав він на увазі, б'ючи на сполох. Але не добачив він, не роздивившись уважно наші видавничі плани ще скількох секторів ДВУ, де дається місце для творів сучасних українських письменників, а саме: в юнсекторі 40 аркушів, в військовому секторі — 40 аркушів, у дитячій літературі — 20 аркушів, в науковій — 40, а в підручній шкільній — 20, отже, ще 160, а разом з попередніми — 325, що покриє ті 30-40 %, котрі О. Слісаренко за своїми підрахунками лишив за видавничим бортом. Не знаєм методу, за яким він ці підрахунки продукції кожного письменника складав (виходить, що всього на Україні цього року вони спродукують 300-350 аркушів). Чи не мав він на увазі тут лише продукцію 25 ваплітян (так воно, на нашу думку, може статись), чи не забув він, що письменницький український актив складає тепер приблизно 100 авторів? З цієї емпіричної цифри виходячи і вважаючи, що кожний автор пересічно дасть аж десять аркушів на рік нової гідної до друку продукції, матимемо далеко більшу суму — аж 1000 аркушів, потрібних для того, щоб «не здеморалізувати наше молоде письменство». О. Слісаренкові треба було б оперувати принаймні такою цифрою, щоб навести жах і бити на сполох.

Приймемо таку загрозливу суму. Що можуть відповісти видавництва? А ось що.