Розділ «Вибрані твори»

Перше: крім ДВУ і «Книгоспілки» з їх 325 аркушами, є ще «Український Робітник»[458], «Рух», «Слово», «Час», «Плужанин», «Маса»[459], з котрої кожне дасть принаймні по 30 аркушів на художню сучасну літературу — всього 150 аркушів. Аркушів 25 піде, як максимум, поза видавництвами накладом автора, якоїсь газети, журналу і т. інше. Отже, вже матимемо 500 аркушів книжок.

Друге: ми маємо на Вкраїні біля 20 журналів, з котрих кожний дає в місяць пересічно 2 аркуші на красне письменство. Всього значить теж біля 500 аркушів на рік.

Коли поставити за правило видавати окремими книжками лише більші речі (романи, повісті, збірки особливо видатних авторів-новелістів), а для літературної молоди й обслуговування нової продукції авторів майбутніх збірок новель і поезій дати місце теж у журналах — ми покриємо усю потрібну кількість, усі 1000 аркушів.

Третє: видавництва на цьому не спиняються. Намічені до видання три нових українських журнали-місячники для літературних організацій (один спеціяльно для літературного молодняка). Разом вони займуть 400 аркушів літературного матеріялу.

Нарешті четверте — для демонстрації нового матеріялу чимало віддаватимуть місця наші газети (в тому числі і «КіП») у своїх літературних сторінках. Це дасть біля 100 аркушів на рік.

Отже, разом маємо солідну цифру у 1500 аркушів для нової художньої літератури — бодай стільки написали б путящого!

Можливо, що і я помилився в своїх підрахунках. Можливо, що актив узятий замалий, а продуктивність теж вираховано невірно й мій запас у 500 аркушів теж недостатній, але у всякому разі катастрофи на цій ділянці культфронту немає. Вихід молоді літературні сили матимуть, і кричати на ґвалт нема чого.

Гірше стоїть справа з виданням клясиків українських і європейських, але це особлива тема й до неї маємо колись іще повернутися. У всякому разі обмежувати свої плани в цій галузі наші видавництва, як і у всіх інших галузях, примушені не через визнання художньої літератури «пасинком» і якимись наріканнями на її нібито нерентабельність, бо після підручників красне письменство стоїть на першому місці, і коли б наші видавництва керувались виключно господарчими інтересами, вони б що-що, а це ніяк би не скорочували. Не робить винятку і поезія, яка в повних тиражах (і, зрозуміло, доброї якости), що справедливо зауважує О. Слісаренко, теж являється товаром ліквідним проти загального поверхового погляду на цю справу.

Отож брак матеріяльних коштів, що відпускаються на видавництва, є основна і єдина причина обмежености видавничих планів. А Слісаренко звертається до кооперативних і державних організацій: подайте на бідну літературну душу!

Тут я боюся, що мене невірно зрозуміють, ніби я проти того, щоб О. Слісаренкові сотовариші дали тих коштів. Щасти їм доле!

Але ж треба хоч трохи розумітись на видавничій справі, щоб знати, що це аж ніяк не врятовує, що треба мати гроші не тільки на саме видання, але й на продажу. Адже такі окремі видавництва самі розповсюджувати свою продукцію не можуть, а мусять іти до тих самих ДВУ й «Книгоспілки», щоб вони купили й продали їхні видання. Іншими словами: в бюджеті основних видавництв мусять бути кошти на цю купівлю. Получається «зачароване коло», бо коли б ці видавництва мали зайві гроші на купівлю в О. Слісаренка чи кого іншого — вони радше самі видавали б на ці кошти, бо ж не по собівартості О. Слісаренко продаватиме, а з якимось відсотком на організаційні видатки й на розвиток своєї справи. Отже, вони не купуватимуть (бо коли купують у «Часа», «Руху» тощо, так то тому, що й ті мають такий-сякий торговельний апарат і ведуть вимінні операції). Отже, нове будь-яке видавництво (скажемо, техвидав, про який зараз багато балачок) не можна мислити собі без власної торговельної мережі, без крамнички. А це знов же призводить до високих накладних видатків і змушує грошедавців замислюватися над доцільністю такої справи. Між іншим, це було одною з основних причин, що призвела до злиття колишнього «Червоного Шляху» з «Держвидавом», як не вважати потреби в той час нагально колишнє «ГИУ»[460] украйнізувати цим способом.

Отож проект О. Слісаренка кустарницький. Окреме літературне велике видавництво сенсу не має. Такі видавництва можуть бути лише маленькі, групові, без широких планів (як-от київські письменники організовують свою «Масу», плужане — видавництво «Плуг», як неоклясики мають для своїх потреб «Слово»), Варт і ваплітянам мати своє «Вапліте». Це інша річ, і не про це йде мова. Специфічні потреби літературних угруповань наші видавництва обслуговують — цілком природньо — неохоче, і тут самодіяльність свою виявляти треба. Але ж це ніяк не дає права кричати про загальний катастрофічний стан видання сучасної української літератури.

Пам'яті товариша[461]

умні роковини... З грудня 1925 року тяжка хороба здолала молодого Василя Еллана-Блакитного. Так само, як сім років тому[462] лиха смерть спіткала його одноборців Гната Михайличенка[463] й Василя Чумака[464]. Їх пам'яті присвячуємо ми це число.

Малий розмір нашого журналу, його специфична установка й своєрідна авдиторія не дозволяють нам повніше й глибше спинитися на дорогих постатях. Та й важко робити висновки про такі близькі події, про те, де співучасниками були ми самі. Зосібна смерть товариша Блакитного ще ятриться свіжою раною, ще так пов'язана тисячма нитями з усім тим, що ми робимо, серед чого живемо.

Є старе заялозене прислів'я: про мертвих або гарне, або нічого. Ми не любимо цього прислів'я, ми не повинні його любити. Адже ми не судимо людей, як відокремлених з оточення осіб. Ми знаходимо пояснення і гарних і лихих учинків, і справедливих і помилкових думок в цілій складній мережі обставин і умов, серед яких проходила діяльність тої особи. Те, що лихим, неправдимим здається тепер, могло бути гарним, істинним тоді, що складне, туманне, майже не розв'язне було колись — здається таке просте, ясне тепер. У світлі доби, в обставинах тогоденних треба розглядати життя кожної людини, і коли ми загадуємось питанням: що вона, тая людина, зробила для пролетаріяту, для пролетарської культури, мистецтва, літератури, — треба додавати ніби маленьке, але таке важне — в умовах свого часу.

Так підходимо й до оцінки короткорічного життя товариша Еллана-Блакитного. Знаємо його як політичного діяча-революціонера, як громадського діяча-культурника, журналіста, поета, сатирика, — в багато сухих схемок розбити може майбутній біограф кипуче життя небіжчика.

Але яку з цих бухгалтерських ділянок зокрема ми не візьмемо — завжди лишимося з певною часткою незадоволення, з почуттям якоїсь незакінчености, недороблености. Багато розпочато — та не до краю...

Як політичний діяч, тов. Блакитний, беручи спочатку активну участь у самому центрі політичного руху, далі трохи одсувається, відходить, стає на інші ролі, іншого масштабу й значіння.

Як громадський діяч-культурник, тов. Блакитний зосібна визначився організацією спілки «Гарт», що мала об'єднати мистців різної мистецької зброї, — але не довершив своєї справи, не встиг закріпити її — і «Гарт» ще за життя В. Блакитного догорів разом із ним.