Розділ «Вибрані твори»

Цілий шерег відповідальніших товаришів (т.т. Чубар[420], Каганович[421], Петровський[422], Скрипник[423], Затонський[424], Гринько[425], Корнюшин[426], Рухимович[427], Хвиля[428] та інш.) своїми статтями в «Комуністі»[429] і словесними виступами різко засудили політичні ухили ваплітовців, висловлені в памфлетах тов. Хвильового, і викрили всю громадську небезпеку, що в них таїлася.

З цього, звичайно, не виходить, що ми, плужани, в усьому праві й репрезентуємо абсолютно правильну лінію. Цим ми не хвалимося, знаючи, що праця в таких складних умовах на мистецькому фронті з неусталеною досі марксистською теорією й практикою в цих справах не може бути забезпечена від помилок. Але в основному ми оказалися праві і вважаємо, що результат «склочної гризні» випав на нашу користь,— проти теорії боротьби національних культур — теорія боротьби клясової.

Але, розв'язавши оснівні принципи наших нібито «літературних» суперечок, постанова ЦК КП(б)У не розв'язала справ організаційних, показавши лише одне: т. Хвильовий з його однодумцями не можуть бути центром об'єднання українських літературних пролетарських сил, одступивши від лінії пролетарського інтернаціоналізму. «Плуг», будучи організацією революційно-селянською, теж таким центром бути не може і ніколи на це не претендував. Отже, на літфронті є галявина, порожнє місце, для справжньої масової пролетарської літорганізації. Утворення її і є нагальна чергова справа.

Нові організаційні процеси в цьому напрямі вже помічаються: в Києві рештки «Гарту», «Жовтень», пролетарська частина «Плуга» й деякі письменники, що раніш стояли осторонь від організацій, об'єднуються в КАРП — Київську асоціяцію революційних письменників. В Одесі, круг журналу «Провесень», виникає асоціяція робітничо-селянських організацій Одещини («Потоки Октября», «Смена», «Станок»[430], «Гарт», «Плуг»). У Катеринославі «Плуг» відограє ролю робітничо-селянської організації. В Полтаві молодий «Молот» видає свій маленький збірник. Навіть Охтирка збірничком «Люди» маніфестує своє маленьке об'єднання революційних письменників. Росте також народжена в «Плузі» Асоціяція письменників Західньої України[431] і збирається на свій альманах. Збирається на окремий журнал український комсомольський літературний молодняк.

Таким чином, боротьба точиться не тільки в галузі теоретичних і організаційних суперечок. Кожна група і кожний письменник конкурує на літфронті своїми художніми виступами. Слідом за другим альманахом «Плуга» здає до друку свій альманах ВАПЛІТЕ, щоб держати іспит на звання «академіків» (чи видержить?).

Плужани на осінь готують свій третій альманах. Плужанка В. Чередниченко[432] романом «За плугом» одкриває серію великих річей, що їх потайки готує майже кожний белетрист. У цьому позитивна сторона дискусії — вона підвищила вимоги щодо кваліфікації художніх творів, покликала до самоудосконалення, вдумливої поглибленої праці.

Лишається ще болюче місце нашої літературної сучасности — слаба марксистська критика. В цей бік має бути звернена наша пильна увага — і цим вичерпуватимуться найголовніші підсумки нашої річної гострої літдискусії.

На боротьбу з клясиками[433]

аке гасло висовує життя на довгий прийдешній період для української революційної літератури, — отже, гасло не біжучої кампанії, а упертої систематичної праці. Розшифруємо його.

Основне місце в планах наших видавництв на майбутній рік займає видання клясиків — академічне, повне (в ДВУ М. Вовчка[434], Нечуя-Левицького[435], Глібова[436] і т. д.), вибрані твори (видання «Книгоспілки»[437] з передмовами Филиповича[438], Ніковського[439], Зерова, Гермайзе[440] і т. д., а також «Руху»[441], «Часу»[442], «Слова»[443] й ін.), твори для дітей, окремі повісті, романи, оповідання (по всіх видавництвах). За три-п'ять років найголовніше буде зроблене. Український читач — дорослий, юнак, дитина — матиме величезний матеріял для художньо-емоціонального впливу на свій світогляд.

Разом із тим на прийдешні роки (цього року багато зробити не доведеться) готуються для видання переклади клясиків світових (Шекспіра, Байрона, Золя і т. д.) — найкращих їх річей.

У життя таким чином входить могутній культурний чинник. Цьому не можна не радіти, цьому не можна всіляко не сприяти. Але разом із тим треба мати на увазі й ті негативні сторони, що несе з собою факт появи на фронті ідеологічної боротьби цього літературного знаряддя.

Клясики, породжені в умовах капіталізму, поміщицько-буржуазного панування, хоч би й ті, хто боровся проти цього панування, сприймали, пізнавали життя очима свого покоління й устами свого покоління висловлювали нові на той час ідеї. Багато з того лишилося актуальним, потрібним, життьовим і для доби диктатури пролетаріяту. Але багато йде й проти цієї доби. Ми вже не так пізнаємо і не так творимо. В коштовних клясичних творах криється й певна доза отрути. І що вища художня вразливість творчости такого клясика, то небезпечніша стає ця доза.

До того ми ще не маємо достатнього кадра літературознавців — марксистів, щоб у виданнях клясиків давати відповідне критичне освітлення їхньої творчости. Критичні розвідки пишуться не марксистами, що не вміють або не хочуть дати сучасне тлумачення творів, що їх вони редагують, і, навпаки, часто подають матеріял теж у дусі ідеалістичного світогляду, шкідливого для сучасного читача, — подвійна отрута.

Робітничо-селянській суспільності потрібні свої клясики, свої генії і таланти. Але вони не творяться, вони народжуються в силу невідомих нам ще законів природи. Лишається — чекати. Але не пасивно. Поєднання природнього хисту з умінням, із знанням літературних прийомів, із технікою літературною дає твори високої якости. В нас і тепер уже є деякі кадри тих, що можуть похвалитися цим природнім хистом.

Отже, насамперед, — треба знати, треба вивчати, зрозуміти класичні твори, відкидаючи те, що застаріло, й беручи те, що заховало свою чинність і на наш час. Треба навчитися володіти тою зброєю, що нею завойовують клясики маси. Геніяльність не переймеш, але те, що цю геніяльність відточує — це достойно переймання.

Друге — треба створити умови, коли природній хист наших письменників може бути з'утилізований якнайкраще. Сила заходів сюди входить — не перелічити. Але ясно, що тільки за цією умовою ми матимемо на полицях радянських бібліотек нові твори, що конкуруватимуть із клясичними.

Третє — треба поставити на належну височінь дослідження питань соціології мистецтва, тісно сполучене зі справами постанови марксистської критики. В цьому напрямі знаменне явище — приклад Росії, де Головнаука[444] скликає в січні міжнародню конференцію в справах соціології мистецтва, щоб усталити науково-дослідчу роботу різних катедр, інститутів, комісій, котрі працюють у цій ділянці ідеологічно-культурного фронту.

Нам у «Плузі» посильно треба всі ці три завдання в своїх межах виконувати. Студійно-лябораторна праця, колективна й індивідуальна самоосвіта, вивчення теорії й практики літератури з тим поглибленням, що його вимагає життя — на перший план, маючи мету — хай скажуть, що нахабну — дорівнятися клясикам, дати твори в майбутньому — нехай далекому, — котрі видержали б конкуренцію з майстрами слова дотеперішніх часів. На це потрібно не рік, не два, може, ціле покоління упертої праці людей і природи, але цього вимагає життя, і це буде зроблено.

Літературний рік[445]