Не вбивай. Батурин.

Чечелеві почорніло в очах. Це просте питання поставило перед ним у повний ріст цілу

велику і страшну подію.

Махнув рукою.

— Невже ж? — спитав тривожно хазяїн.

— Еге ж, — відповів за Чечеля чура. — Нема нашого Батурина, нема! — Закрив долонями

очі і заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе. Хазяїн стояв, ніби стовп. Задеревів.

— Нехай діється воля твоя святая, — сказав по хвилині й перехрестився до образів.

Важка мовчанка згнітила їх. Тільки хлопець плакав, аж заходився. Ніхто не потішав його,

знали, що він за всіх їх плаче і що на цей плач ніякої потіхи бути не може.

— Страва стигне, — озвався врешті хазяїн, звертаючись до Чечеля. — Їжте, ваша

милосте, кріпіться, бо на тім, що сталося, ще не кінець.

— Це щолиш початок, — притакнув Чечель. — Початок, а кінця ще й не видно. Багато ще

прийдеться нам витерпіти, багато ще потече сліз і крові, поки буде так, як треба.

— Ісусе Христе, Сине Божий; помилуй нас, — молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши

хвилину, спитався несміло:

— Як же він, той Батурун, здався, чи як?

— Ні, — відповів Чечель. — Його москалі здобули.

— І зруйнували, — доповів чура.

— Здобули. Я так собі й гадав, бо коли б здався, то не гостив би я вас нині в своїй хаті.

Нехай же Богові милосердному буде дяка й за те. Добре, що не здався. Бо погадати собі, який