Не вбивай. Батурин.

би це був сором. Резиденція, президія і — здалася. Правду сказати, я того й не сподівався.

Чечель і Кенігзен, гадаю собі, і здали москалям Батурин. Ні, цього бути не може.

— Не здобули б москалі Батурина, — почав крізь сльози чура, — якщо Ніс не зрадив би

був входу.

— Ніс? З яких же це Носів?

— А Іван, прилуцький наказний полковник.

— Цей? Нехай же його Господь тяжко за таке гидке діло скарає. Забажалося наказному

полковникові совершенним стати. І чого то людина для тих почестей марних не зробить, аж

погадати страшно!

— Бога в серці не має. — кивала головою хазяйка.

— Такий гарний город, і змарнував. Проміняв за пірнач. Бодай би його Бог тим пірначем

побив. По кривді людській він його доскочив, а не чесними заслугами козацькими добув. Такий

гарний город, і через нього пропав. Один замок який, а церкви, а двори! Бувало, дивишся і

надивитися не можеш, така краса, таке добро. А тепер, погадати, нічого нема. На попелище

приїдеш, на руїну. От що.

Плакала. Чоловік потішав її. Казав, що відбудують Батурин. От і Київ скільки років палили,

грабували й плюндрували, а він все-таки двигався з руїни на славу Богові і людям.

— Відбудують, та життя людям не вернуть, — відповіла хазяйка і стала випитуватися про

своїх знайомих у Батурині, чи врятували вони життя і добро, котрі частини города заціліли і що з

нього залишилося.