Не вбивай. Батурин.

— Залишилися згарища і трупи, — відповів Чечель. А помовчавши хвилину, додав:

— Та ще залишився я зі жмінкою втікачів.

Він гірко всміхнувся. Не міг скрити злості на самого себе, за те, що втікав. Під час утечі в

першу чергу про небезпеку думав, про те, щоб вивести людей, а тепер совість стала докоряти

йому, що тисячі погибли, як герої і як мученики, а він з десятками втік, як трус. Послухав розуму,

котрий казав рятувати себе і тих, що живими осталися, а тепер серце і совість гризли його.

Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це не пройде.

Гірко робилося на душі, але розум все-таки брав перевагу над серцем, казав, що лишня

жертва — це гріх і що легше було згинути, ніж пускатися на такі труди, невигоди й небезпеки, які

його тепер чекають.

— Хто тобі може дати гваранцію, — казав собі Чечель, — що за хвилину не впадуть до

села царські люди і не захоплять тебе. Може, селяни й раді б тебе не дати, та чи їх сила?

Хазяїн ніби вгадав його чорні гадки.

— Ваша милість не потребують боятися. Ми люди певні й вірні.

— Сподіюся, — відповів Чечель.

— Козак, хоч і на ріллі осяде, а честі своєї лицарської не забуде.

— Так воно й повинно бути.

— Так воно і є. Ми гетьманові доховаємо віри, бо знаємо, що він нас до злого не веде. Як

треба чого боятися, — додав, принижуючи голос, — так хіба черні.

— Черні?