Не вбивай. Батурин.

— Того гільтайства, що намножилося тепер за час війни і що тільки глядить, де б легким

способом поживитися.

— Як гайвороння, налітають на спокійних людей і не дивляться, чи свій, чи ворог, не

бояться гріха, — нарікала хазяйка.

— Перед ними треба оберігатися.

— Всі вони подають себе за козаків, а це прямо розбишаки, а не козаки.

— Страшний народ.

— А ще страшніше, що в нас щось такого може бути.

Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не

люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами.

— В упорядкованій державі для них місця бути не може.

— Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно — гетьман, хан,

король, цар, щоб їх на службу прийняв і гроші платив або щоб їм дозволив по-свойому

промишляти. От кого боятися нам.

— А навідуються вони до вашого села? — спитав Чечель.

— Дотепер, славити Бога, ні. Наше село хоч і не мале собі і не бідне, так не на шляху

лежить. Це одно. А друге — знають, що ми не безборонні. Самопалів у нас небагато. У мене та

ще в декого. І не всі вміють з самопалів стріляти. Але зате в кождій стрісі заховані списи, а з

луків у нас і хлопчики стріляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою і не підходь, а вони

великими ватагами не ходять, бо від москалів непевно. Москалі з ними коротку розправу чинять,