Не вбивай. Батурин.

— Боже ж ти мій! — заметушився хазяїн. — Чому ж ви мені зразу того не казали? — Вибіг,

за коліна Чечеля обіймив. — Простіть, що ждали. Будь ласка, заходьте. Жінко, докинь до печі

трісок. Подай нам теплої страви, не гайся. Не сподівався я такого гостя, куди там, куди!

Він колись козакував, а тепер сидів на невеличкім хазяйстві; вітати полковника в своїй

хаті, хоч би тільки припадкове, це була для нього велика честь. Не скривав своєї радості. Але

зараз же догадався, в чім діло. Знав, що москалі облягають Батурин, а коли Чечель тут, так,

значиться, з Батурином погано. Глянув з-під ока на гостя і на його чуру, але питатися не смів. Не

міг. Важко було. Догадувався, що почує.

Зложив укількоро коврик і постелив на лавці.

— Сідайте, ваша милосте. Тут вам краще буде. Ви здорожені. Боже ти мій, Боже!

Не знав, як йому повести розмову.

Чечелеві теж важко було починати. В його душі Ненаситець ревів, обривалися кручі й

летіли у продасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись.

Хазяйка накривала стіл. Ставила страву, хазяїн краяв хліб і наливав горілку.

— Не знаю, чи смію вас просити, — говорив, подаючи чарку.

Чечель випив мовчки. Позволив чурі сісти за стіл і просив, щоб і йому чарку подали.

— Продрог хлопець, — сказав, — дивуюся, що не прилишився, як другі.

— Славний з нього козак, — похвалила хазяйка й погладила хлопця по голові. — Хай

здоровий росте. Хоробрих козаків нам тепер треба більше, ніж коли. — Вона не втерпіла. — А

що ж там у Батурині чувати? — спитала.