Не вбивай. Батурин.

чоловіка. Треба щадити кожду мужеську долоню, що може двигнути меч. Чуття і розум боролися

в Чечелевій душі. Розум перемагав. Перейти Сейм, пробратися до Десни, до гетьмана, до

шведів — це було його теперішнє бажання. Кождйй козак, якого туди приведе, за сотню вартий

— бо він Батурин пережив.

Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу. Були тут не тільки сердюки і всяких

полків козацтва останки, але й міщани, а навіть дещо черні, що настягалася до Батуриьна ще

перед облогою і переживала недолю цього безталанного міста. Ціла ватага — одна велика

рана, бо ледве чи був тут один здоровий чоловік, один, з котрого не спливала б кров, один,

котрого душа не страдала б на саму згадку про Батурин. Втомлені, виснажені доостанку, з

мозками, розпаленими хоробливим жаром, з серцями, повними невисловленого жалю, з очама,

в котрих горіла охота помсти, бігли за своїм провідником навмання, обідрані, півголі, здержуючи

насилу стони тіла й ридання душі. Тільки зуби дзвонили, кланцали, як сікачі, і калічили до крові

уста.

Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю зимну, заморожену, на сніг, у

болото, тонким ледом, як западня, покрите.

Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до неї, зривалися знову, бігли, хотіли дігнати

своїх. Щоб лиш разом, щоб не конати одинцем на вітрах і стужі, на бездорожних полях, серед

страху, що кождої хвилини настигне їх погоня. Біжать, падуть, головами розбивають лід, з ран

останки крові витікають, не спасти, не спасти їм життя! Обезсилені, з морозом, а не з кров'ю у

жилах лежать у шуварах і лозах понад Сеймом, борикаються зі смертю. Лежать і слухають, як