Не вбивай. Батурин.

— Про себе. Гарно. Це все одно, що нічого не знали б. Ще гірше. Так тоді лишім це діло.

Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з вашого боку немудро. Бо ми вже й без вас

знаємо.

— Як знаєте, то чого ж питаєте мене? Бачите, що мені балакати важко. Я недужа.

— Чого питаю? Бо це мій обов'язок, пані. Важкий обов'язок. Але якщо ви не хочете

балакати про других, щоб не зраджувати їх, так, будь ласка, скажіть, чого це ви, женщина так

делікатна й добре уроджена, дралися разом з мужвою, мов яка амазонка? Мені це інтересно

знати, навіть дуже, хоч би для зрозуміння отсього сфінкса, що, зветься жіночою душею.

(Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловіком, котрому не тайні чужі

слова, котрий пройшов курс історії, не минаючи й міфології).

— Але, — .додав нараз, зриваючися з фотеля, — вам, мабуть, важко лежачи говорити.

Позвольте, я вам подушку поправлю. Отак.

— Спасибі, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш город? Бо він

ворог, ворог, світлійший князю.

Офіцери, почувши новий зворот у допиті, зацікавилися. Дехто встав і підійшов ближче.

Світлійший дав рукою знак, щоб вернулися на місця.

— Ворог, — повторив, киваючи головою. — А я гадав, що ми союзники у війні проти

шведів. Значиться, не знали ми, в якому характері приходимо до вас.

— Союзник не вдирається насильно в город і не здобуває його, знаючи, що город дістав

приказ від свого зверхника не впускати нікого в свої мури.