Не вбивай. Батурин.

"подлого народу" — це святощі, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати. Він

погладив вус, притягнув крісло до її ліжка і почав другим голосом:

— Ну, так. Я бачу. Ви попали, так сказати, у важкі обставини. До того недуга. Але,

гадаєте, легко мені допитувати таку гарну, таку шляхетно уроджену паню і виставляти себе як

людину грубу, неедуковану. Зрозумійте мене. Покиньте ви всілякі упередження і говоріть зі

мною, як з чоловіком. Годі ж мені записати в протоколі, що ви не сказали нічого. В якім світлі

показав би я себе перед царем. Ні, ні, Мотре Василівна, повірте ви слову мойому, я вам лиха не

бажаю, я навіть готовий постояти за вами. Скажу: жінка, котру важко досвідчила судьба,

втратила батька, перебула чимало всілякого горя, з рідною матір'ю не могла дійти до ладу —

гадаєте, не знаємо, хто така Мотря Кочубеївна. Але ж все-таки відчиніть свої уста, покажіть, що

ви не легковажите собі царського суду й не помітаєте мною. Скажіть хоч дещо!

Мотря глянула на Меншикова.

— Чого хочеш, князю?

— Чого я хочу? Ось, приміром, мені цікаво знати, хто з гетьманом відійшов з Батурина, бо

хто остався, знаю і знаю, що вони тут творили, між ними й ви, Мотре Василівна.

— З гетьманом відійшов мій муж, Іван Чуйкевич. Я їх випроводжала на поріг отсеї хати.

— А другі?

— Других не бачила й бачити не хотіла.

— Не хотіла. В тім-то і річ. Не хотіла... А знали ви, куди вони йдуть?

— Як знала, то про себе.