Не вбивай. Батурин.

важкий обов'язок пильної і вірної служби нашому панові й повелителеві, його величеству цареві.

Мотря знову примкнула повіки й лежала в ліжку, як у саркофазі. Байдуже був для неї цей

суд, байдуже князь Меншиков і ціла тая трагікомедія.

Хоть сонце піднялося високо, в салі тьмилося від димів, що повисли над містом. Здалеку

чути було луск сокир. Це в гетьманському саді стинали щонайкращі, найрівніші дерева на гострі

палі для непокірливого козацтва.

За кождим ударом мертвецьки бліде обличчя Мотрі здригалося, ніби це її били.

Скорін мовчки дивився на носи заболочених чобіт, наче вперве їх бачив і ніби дивувався,

чому вони такої, а не другої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свій

звичайний вираз, бездушніло. Тільки очі горіли, тільки в них малювалася та внутрішня боротьба,

котру Скорін провадив з собою. Його руки лежали спокійно на колінах, але й вони за кождим

ударом сокири ледве помітно здригалися. Нікого більше не турбувало те, що діялося поза

стінами цього дому. Колесування, всаджування на паль, припікування залізом — вони до того

привикли. А вже відрубування голов або вішання — це прямо річ природна, без якої годі собі

уявити життя. Як же без того і вдержати "подлий народ" в границях приличності? Навіть

шляхотно уроджений чоловік мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жінки, хто Бога, а хто

всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах війни, та ще в такому небезпечному краю, як

Україна?

Ніхто об тім не думав. Думали, коли світлійший покінчить діло з Мотрею. Наскучило.

Жінка вона гарна, то правда, і значна, донька Кочубея, але годі навіть з такою красунею