Не вбивай. Батурин.

— Князю! — промовила, сідаючи на постелі, Мотря. — Ми все ще балакаємо на двох

мовах і не розуміємо себе. Після того, що я вам сказала, мала я деяке право сподіватися, щоб

ви дивилися на мене, як на людину свідому, розвиту й морально здорову. А ви, отже, ставите до

мене вимоги, як до жінки глупої або неморальної... Тим вона кольнула Меншикова в саме серце.

Довго здержувана злість добулась наверх з повною силою первісної людини.

— Мотре Василівна! — гукнув. — Ви обиджаєте мене. Я до того допустити не можу. Я тут

вожд, заміститель найвищої волі царя. Я можу зробити з вами що завгодно.

— Робіть!

— І зроблю. Гадаєте, зжахнуся ваших гарних очей і ваших краснорічивих слів! Гадаєте,

вчарували мене, як колись старого гетьмана!

— Обиджай, князю, дальше. Я безборонна.

— Не смій перебивати мене. Таке поведення дерзке, своєвільне, недопустиме. Я вговкаю

тебе, білоручко, дамо, загнуздаю — о, загнуздаю, — на те я Меншиков! — А звертаючись до

своїх офіцерів, він ніби виправдував себе. — Господа, ви бачили, бачили, господа, як я

поводився з нею. Ввічливо, наче Бог зна з якою дамою. Мав на ввазі, що це донька Василя

Леонтійовича, а вона обиджає мене. Меншикова. Не смій. — Пустивши раз поводи своїй

пристрасній вдачі, він заганявся чимраз дальше: — Фу, чорт! Мальована хахлачка! Гадає,

водитиме князя Меншикова, як водила колись за ніс старого Мазепу, — а зась! Поклав твій

батько голову на колоду, можеш ти спину підставити під кнут. Кнут не ангел, душі не вийме, а

правду скаже... Фу!