Не вбивай. Батурин.

вдаряє закаблуками, робить три кроки назадгузь і нараз, хапаючи голову в руки, ніби зі страху,

щоб вона не луснула й не розлетілася на шматки, вибігає в січи.

"Мотря! Кочубеєва Мотря!"

В сінях на фершала наткнувся, на німця. Ішов не поспішаючись. Совісно та спокійно

робив свою службу. За те й гроші брав. Дивувався тільки, чому це його до двора кличуть тоді, як

на вулиці так багато діла. Але кличуть — іде.

Побачивши вищого офіцера, здоровить його.

— Фершал?

— Так, ваше високородіє, з третього походного лазарету, Якоб Беме.

— Спішись! У тії двері, просто до голубої салі. Вона ще жиє. Може, врятуєш. Спішись!

Побіг.

Якоб Беме озирається за ним від порога:

— Здурів?

СКОРІН

Цей офіцер звався Петро Павлович Скорій. Він визначався не тільки великою хоробрістю

та божевільною, як казали, відвагою, але також незвичайною уродою.

Був це такий красунь, що не тільки жінки ставали, мов наврочені, коли він переходив

вулицю, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в

полку.

Кращого мужчини годі собі подумати. Навіть цар любив Скоріна і не бив його в злості, як