Не вбивай. Батурин.

й бути не може".

"А невже ж ізмєнніки не люди?" — відзивається слабий голосок десь із споду душі.

"Авжеж, що люди!" — притакує несміло і знову позіхає, широко, від уха до уха.

Перед ним не цар, лиш очі — не очі, вікна у якийсь другий світ... Чиї вони, ті предивні очі?

Він їх бачив колись... Коли? Де?.. Де?..

І пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через події нинішні,

вчорашні, чимраз дальше в минуле. Відкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, і

прочищує шлях. Вже знає. Ті очі бачив він тут, у гетьманському дворі на Гончарівці, може, навіть

у тій самій кімнаті, на балю, на котрий прийшов зі своїм командантом. Такі очі мала там лиш

одна людина, і не лиш там, але й на цілому світі — Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому

спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офіцерові

вірна служба цареві. З тої пори, як глянув у них, згубив себе...

"Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?" — і він зірвався на рівні ноги.

Витягнув шию вперед, глянув — так, це вона! Вона підноситься і теж подається вперед,

руку прикладає до чола — може, й вона його пізнала?

Господи, як же він гляне у ті великі очі, він, червоний від крові, як тигр, і брудний, як свиня,

іменно — "як свиня". Що відповість, коли вона спитається про батуринців і про сам Батурин! Чи

будуть балакати, як тоді, на балю, коли кругом була така розкіш; лиш розкіш. Як пояснити їй той

нелюдський рев і гул, що все ще висить над містом, як буря?

"Мотря?.. Кочубеєва Мотря?.. Мотря Василівна?" Спускає очі, хилить голову до землі,