Не вбивай. Батурин.

До чого воно подібне? Чому хто не скаже їм до очей, що вони нелюди? Чому він не кине

шаблі цареві під ноги, бо це не цар, а звір, "урод", гидкіший від усіх тих бродів", які він стягає з

цілої Росії і марище у спирті, у своїй куншткамері. На саму гадку про можливість такого моменту

кров стинається у жилах. Бачать того мужчину, вищого від усіх, прищатого, жовтуватого, з

волоссям, як грива, і з випулистими очима. Гидкий, але великий, — не от міра сего. Все нишкне,

мертвіє й маліє перед ким, він — цар!..

"Творю державний народ, — каже, мов грім гримить, — будую нову Росію. Без болю не

родиться ніщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офіцер! З потомствених дворян! Кисляк,

мерзотник — от що таке ти!"

І офіцер кулиться в гетьманському фотелю, ноги йому ще гірше трясуться, очей піднести

не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це — мус...

Чує шорох якийсь... Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею — треба.

І він підносить утомлені повіки.

На тім і вривається розмова. Але салдатам не спішно розходиться.

— Красива бариня, — мляскає товстими варгами один.

— Не для пса ковбаса! — завважує другий.

— Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! — гукає від порога офіцер. — Пашол вон!

І салдати розскакуються, як собаки від ласого шматка.

Офіцер лишається сам на сам з невідомою.

Він продрог. Ходить по кімнаті, затираючи руки.