Не вбивай. Батурин.

солдатів, що перевертали гроби. Добували трухлі домовини, підносили порохняві віка і з мерців

здирали коралі, перстені, золотом перетикані пояси... і тими самими руками вони будуть

хреститися, лягаючи на сон або сідаючи до страви, зараз-таки, ще нині.

Соромно, гидко! Свиня! І як побачив це, не втерпів, стріляв до труподерів. Уявляв собі, що

до шакалів стріляв. Бачив, як вони з вереском нестяменним падали на мерців, — нові мерці... До

чого воно подібне. Боже?!

І пригадав собі ще жахливішу картину.

Зарізана дівчинка лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батьків. А над нею

салдат. Тримав в руці шнурок перлів і зубами розкусував одну, пробував, чи правдива... Голову

відрізав, щоб не розірвати шнурка перел. Жаль, щоб не розсипались...

Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й

розірветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а від зворушення. Як же ти, Боже, можеш

дивитися на нас і мовчати? Одно, що робиш, — білим снігом притрушуєш отеє гидке і над всякий

вислів жахливе багно... "Білим снігом..." І він усміхнувся гірко.

Ще сильніше повіяв вітер і ще ясніше озарила заграва ділу кімнату.

Які гарні ті шовкові обої, золочені стюки на стелі, важкі оксамитні занавіси біля вікон!

Дивно, що салдати не подерли їх ще на онучі... Мабуть, для світлійшого лишили. Він гарненько

пообдирає те все і, як крук, затащить до свойого гнізда.

(Мало ще накрав!) І за те, щоб багатилися світлійші, мають гинути тисячі невинних жінок і

дітей.