Не вбивай. Батурин.

— Та й погода яка. Гу-у-у!

Підступає до годинника на магоневій комоді.

Годинник стоїть... Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хаті хтось умре.

Йому хочеться, щоб годинник ішов, — відрадніше. Крутить його, тягне за шнурок, щоби

грав. Годинник починає грати арію, але вриває її нагло і шипить, харчить, ніби насміхається

злобно.

— От тобі і гетьманські часи.

Пригадав собі незнайому, підступив, дивиться, і йому робиться страшно.

— Не дише, біла, як труп, а все ще така гарна. Може, це відьма?

Пригадує собі давно забуті казки про відьом і опирів.

Він утомлений, бо цілу днину "дерся", голодний, як пес. Найкраще пішов би спати, хоч би

й тут, на якому фотелю, і спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кінець.

Чує, що розгулялися нерви. Надивився нині на таке, що — тю! Спльовує. "Нема нічого

страшнішого, як здобувати твердиню". Має повні уши тих вересків і стонів, сотки очей дивляться

на нього страшним поглядом передсмертним, сотки рук чіпаються його за каптан, за рукави, за

пальці, навіть за вістря шаблі.

"Фу, чорт! Погано, противно, аж млісно".

Млоїть його від запаху крові і від смороду жареного людського м'яса, — позіхає широко,

безконечно, тим позіханням, що свідчить про крайнє вичерпання нервів... "Офіцер!?"...

Це слово підбадьорює його. Соромиться слабості своєї. "Це ж ізмєнніки, на них іншої кари