Не вбивай. Батурин.

черкашенками, між іншими з Кочубеєвою Мотрею.

Та дійсної причини мовчаливості і відчуженості Скоріна ніхто не знав. Скорін влюбився в

Мотрю.

Загордий був, щоб її це сказати. Боявся гарбуза, бо всі говорили, що Мотря дуже носа

дере і не на пірнач, а на булаву поглядає. А до того вона завзята українка, а він корінний

москаль. Так і не захочуй печеного леду. І Скорін наказав свойому серцю мовчання. Потім стала

відома історія Мотрі з гетьманом, потім вона віддалася за Чуйкевича, і — аж нині зустрінувся з

нею уперве після того незабутнього для нього балю. І, бач, яка зустрічі

Скорін сидів у вартівні і роздумував над усіми подробицями тієї дивної стрічі. Ніби хтось

вигадав таке, ніби це казка, як взагалі усе, що нині діялося в Батурині, — одна страхітна казка,

після якої, мабуть, він довго не засне.

Як добули москалі Батурин, Менщиков дав Скорінові приказ обсадити гетьманський двір,

бо гадав, чи нема там важних паперів і "перзон" до гетьмана близьких, від котрих можна б

добути дещо про його змову. Меншиков знав від Носа, що в Гончарівці заховані також

гетьманські клейноди, а може, й другі скарби, бо всього в такім поспіху годі було забрати.

Скорін, заки добували Батурин, "дерся, як диявол", він загалом бився останніми часами

так одчайдушно, що всі казали, смерті собі шукає. Але дивитися на солдатські звірства і

злочинства в добутому городі йому було незвичайно важко, і тому він утішився, як Меншиков

післав його захищати гетьманський двір. Це він і зробив рішучо, скоро, безпощадно.

На жаль, заки прийшов туди, "братія" погуляла дещо. Побили дворецького, вбили якогось