Не вбивай. Батурин.

других, — прямо не підносилася рука. Дякуючи тій вроді, Скорій чимало побував за границею.

Його посилали як особливого курієра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися

перед світом чимсь незвичайним.

А незвичайним являвся Скорін не тільки вродою, але також дуже політичним поведенням,

котрим здобував собі загальну прихильність і доброзичливість. А все ж таки близьких другів він

не мав.

Не тому, що не міг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо — Скорін був

дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпучливо рукою і виходив. Ані в вині, ні в

костях, ні в дівчатах не знаходив смаку.

Найбільше ще з усього любив коні. Бувало, як не має служби, то сяде на коня, й

лучалося, що й півднини гуляє Бог вість куди. А по ночах книжки читав, чужомовні. Який кому

хосен з такого друга?

Скорін був мовчаливий, але язик мав гострий, як бритва. Як, бувало, затне кого, то вже не

відлижешся ніколи.

Коли б не цей язик, він нині був би вже, може, близько самого царя, як Меншиков. Але

Скорін не підлещувався нікому, навіть цареві — ні. І тому, хоч і був вищим офіцером, але до

найвищих не дійшов.

Від літ трьох, з того часу як з батуринським царським полковником був у гетьмана на

балю, ще гірше став мовчаливим. Говорили собі, що в голові йому перевернулося, бо дуже його

там шанували. Сам гетьман попід руки його водив і знайомив з найкращими і найбагатішимв