Не вбивай. Батурин.

І не надумуючись довго, пішов у двір.

— Мотре Василівна, — говорив, несміливо підходячи до неї, як винуватець, — я

полковник Петро Павлович Скорін. Ми знайомі з балю у гетьмана в отсьому самому дворі.

Пригадуєте собі?

— Полковник Скорін?.. пригадую собі... Чого тобі треба від мене, пане полковнику?

Не знав, як їй це сказати, але почував радість, що відізвалася до нього. Голос її впливав

на нього, як після бурі музика. Хотілося слухати, незважаючи на зміст, лиш для самого звуку.

Легше ставало на душі.

— Мотре Василівна, — почав тихо й лагідно, ніби не офіцер. — Вам тут оставатися годі.

Позвольте перевезти вас.

— Мене? Перевезти? Куди ж би то?

— Куди прихажете. Я готовий до ваших послуг.

Перестрашено глянула на нього. Благородність ворога гірше злякала її, ніж злякало би

звірство. Не сподівалася. Силуючись на спокій, відповіла:

— Спасибі вам, Петре Павловичу, — і руку простягнула до нього. — Спасибі, але ви самі

бачите, що прихильністю вашою мені хіснуватися годі.

— Чому, Мотре Василівна?

— Бо мені й балакати з вами важко, а не то втікати.

— Важко, бо ворог, розумію... Простіть.

— Ні, не те, Петре Павловичу, не те. Але я хора, дуже хора, балакати не можу.