Не вбивай. Батурин.

бандуриста і ще декого та розграбили чимало. З близьких до гетьмана "перзон" не знайшов тут

Скорін нікого, якщо до таких не вчисляти Метрі.

"Мотря?" — і він надумувався, чи йти до неї, чи ні.

Хірург казав, що вона жива, тільки виснажена дуже і "стурбована сильно". Боїться о її ум.

Не всяка "комплекція" може перенести такі "перетурбації" та "іритації", а жіноча зокрема! Скорій

знав, що йому, як командантові двора, треба б переслухати Мотрю, заки вона остає ще під

свіжим вражінням подій і заки не придумає яких викрутів, щоб затаїти правду, але, з другого

боку, він не важився турбувати її. Вроджене лицарське почуття казало йому пошанувати її.

"А якщо Мотря Василівна втече?" — прийшло йому на гадку.

Як царський офіцер, він стривожився, як Скорін — ні. Навіть хотів, щоб утікала.

Відповість... Нехай! Він же мужчина.

Краще відповідати йому, ніж їй. А до того — так надоїло життя. Надоїло жити врозріз із

своїми переконаннями. Досить тієї облуди...

Але вона не втече, раз, що не може, а по-друге, тому, що не схоче. Не з таких вона, що

втікають.

І Скорінові зробилося страшко за Мотрю. Один допрос...

"Треба щось порадити на те".

Довго бився з гадками. Пеки що він тут командант. Всі мусять слухати його. Може вивезти

Мотрю... Вивезе... Коні є, а віз теж, мабуть, десь ще знайдеться. Покладе, накриє, візьме ескорту

і виїде з городу. Полковника Скоріна ніхто не здержить. Хай спробує!