Не вбивай. Батурин.

охорона загроженої столиці. Посуваються, розтручуючи по дорозі ранених і трупів, певні

остаточної побіди, певні того, що ввійдуть у город.

Ще тільки кроків, може, сто відділює їх від валу, як нараз: "Пали!"

Грюхнули мушкети, посипалися довбні, колоди, запалені головні, з могучої долоні коваля

вихопилися і зажужжали в повітрю одна за другою дві останні кам'яні кулі. Ворог, не вспівши

вистрілити, захитався, заметушився і з криком та вереском подався назад, оставляючи чимало

ранених і вбитих.

"Пали!" — гукнув ще раз коваль, і в забарикадованій брамі зчинилася така суматоха, якої

там нині ще не було, хіба тоді, як падало склепіння. Люди на людей напирали, толочили себе, з

мушкетами кидалися на себе, розбивали собі черепи, кололи тригранними штиками, торощили

себе.

Коваль, побачивши несподіваний успіх, хотів, щоб наші приступом на москалів ішли.

Мотря не радила.

— Нам треба щадити людей. Підіждемо, аж вони на нас підуть.

Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не міг прийти до себе. За той час

батуринці винесли трупів набік і раненим осмотрили рани.

Ранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годі їм було видістатися з

безладної товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стріляючи або кидаючи чим там безупинно,

не помічав навіть, що в нього ллється кров, — аж тепер це побачив або почув і відходив набік,

під мур, де старі козаки тамували кров хлібом і павутиною або прямо стрільним порохом,