Не вбивай. Батурин.

Ніхто не дивується його силі, його тихому завзяттю, бо в кождого є своє діло власне.

Щасливий, хто має мушкет і набої! Ладує, міряє, стріляє — і знов, і знов, забуваючи за тою

пильною роботою про все.

Але таких щасливих мало.

Ті, з мушкетами, на самому переді. Дуло проти дула.

Їх найбільше паде. За кождим разом, як ворог вдереться на вал, на них перша черга

ступати з ним у рукопашний бій. До очей собі скачуть, стискаються смертельними обіймами, аж

кості тріщать, аж очі вискакують з лоба.

Таких приступів відбили наші чимало.

Ворожа сила ломилася на козацькім завзяттю. Кому ж би на гадку могли прийти ті, щораз

то інші, способи оборони. Ось з батуринського присілка гончар нічого не робить, лиш з

пожарища здорові головні добуває й тягне. Люди розступаються перед ним, він розмахується і

горюча ломака, як кольориста ракета, летить на густо збиті поруч себе голови москалів.

Розступаються, верещать, подаються.

І знов, і знов.

Кольористі огні пускає батуринський гончар. А його син, парубок молодий, як із мармору

кутий, поборовши москаля в рукопашнім двобою, бере його за ноги, розмахується і, як сніп через

банти в стодолі, перекидає через вал на другий бік.

— Вертайся до своїх, — приговорює за кождим разом.

Мотря бачить ці бої, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам своїм не вірить. Як