Не вбивай. Батурин.

— Не тратить даром куль. Добре на ціль бери... Па-а-ли!

Гукнули мушкети, вулиця вкрилася димом, світа Божого не видно.

Чути тільки, що козаки недаром стріляють. В вулиці булькотить, хрипить, гаркотить, як у

глотці страхітної потвори.

Дим розступається — видно, скачуть чорні ляльки, менше їх, ніж зразу було, але все ще

багато, все ще підпригують, підбігають, наближаються до валу.

— Перша лава, ставай! — гукає коваль, і перша лава кидається зі штиками вперед.

— Гурра! Гурра!

Вал ширшає і росте вгору.

Задні лави дальше з мушкетів палять, лупотять стріли, як ціпи в стодолі.

— Гурра! Гурра!

Нараз... Що це таке? В останніх лавах зойк... Кулі ззаду падуть, влучають...

Мотрі чорно зробилося в очах. Вона зрозуміла, що сталося щось найстрашніше, що в цей

мент могло статися, — вони попали в два огні. Ворог бере їх у кліщі. Москалі з супротивного

боку вдерлися в город. Частина, мабуть, вже посунула на замок, частину кинули на них.

Ті, що на замок пішли, може, й зупиняться ще на короткий час на тих ровах і валах, котрі

вирито нині, але тих, що їм отеє на тили заходять, не зупинить ніщо. Зрозумів це коваль і, не

надумуючись довго, робить що тут можна ще зробити: каже заднім лавам повертатися лицем до

нового ворога, не бентежитися, не втікати, бо нема куди, битися, бо нічого їм більше робить.

Хоч би й прохали пощади, ворог не дасть.