Не вбивай. Батурин.

І бачить Мотря, як ранений у груди козак, затуливши рану рукою, щоб вгамувати кров,

біжить до своєї кватири, що вона спопеліла, — біжить, спотикається й паде. Огонь обхоплює

його, займається одежа, і він горить.

Не один. Таких багато тепер. На пожарищу скрізь дотлівають трупи.

Гидкий сопух розходиться кругом...

Утікати, утікати звідтіль!

І Мотря попадає в крутіж людської товпи. Як хвиля тріскою в ополонці, так товпа кидає

нею. Зрозуміла, що доходить до одного з тих місць, де рішається бій, до брами.

Наші ще не здаються. Вулиця загачена валом з людських трупів, москалів і козаків. Наші

з-поза того валу обороняють приступу до міста.

Лускають самопали, розриваються ручні бомби, козаки обороняються списами. Вожда тут

нема. Кождий робить що йому на гадку прийде.

Мотря бачить присадкуватого, сутоловатого чоловіка біля тачок.

— Розступіться, люди! — кричить.

Мотря по голосі пізнає гетьманського коваля з Гончарівки, відомого зі своєї нелюдської

сили. Він привіз повні тачки старих, з каменя точених куль, що лежали купою на валі, непотрібні

нікому. Бере одну за другою й високо понад голови своїх пускає їх на ворогів. За кождам кидом

з-поза валу чути зойк, знак, що куля на пусте місце не впала.

— Моя гармата ніколи не хибить, — говорить вдоволено й дальше пускає пудові

каменюки, ніби це не кулі, а галушки.