Не вбивай. Батурин.

смерть. Розідруть на шматки.

Навіть жінки поруч мужів своїх стоять і бороняться, як львиці.

Та не у всіх було стільки фізичної і моральної сили, щоб перетривати борню.

Деякі, побачивши свою домівку в огні, зжахнулися нужди, бездомного скитальства,

зимових довгих ночей без даху над головою, без теплого кута для дрібних дітей і перед тією

гадкою, як перед страхітною марою, втікають навмання з безтямним криком "о горе!".

Другі, згубивши дітей, пробігають вулицями горючого міста й жахливим голосом, від

котрого мороз прошибає кістки, кличуть їх.

Одна з таких, побачивши Мотрю, кидається до неї, руками, як кліщами, стискає її і

питається: "Бачила їх? Хлопчик і дівчинка, кажи, бачила?" І трясе Мотрею, неначе відповідь хоче

витрясти з неї.

— Не бачила я дітей твоїх, жінко.

— О-ох! — ніби мечем, тим криком прошибає воздух і біжить дальше, щоб знов когось

стрінути й питати, поки не наткнеться на ворогів і поки ті не заспокоять її навіки. Там знов

молодиця з розпущеним волоссям, з очима, пущеними в стовп, біжить навмання крізь попіл і

жужелицю гаряча, незважаючи на те, що огонь запалив її спідницю, що лізе по ній, добирається

до живого тіла, — біжить і благає милосердя людського, щоб рятувати її мужа, якого тяжко

ранили там біля брами. Чіпається кождого, кого лише стріне, завертає з дороги, не може

зрозуміти, як це ніхто не слухає її, не спочуває, і з божевільним прокльоном кидається в огонь.

Не може перетривати свого горя.