Не вбивай. Батурин.

Як гинути, то чесно, як гинули батьки й діди по-козацьки... Так і гинуть.

Кождий з них декількох ворогів тягне на той світ з собою.

Мотря ніколи не уявляла собі, щоб люди могли добувати з себе стільки сил і стільки

завзяття, щоб вони спосібні були перемінитися прямо в титанів.

Це почуття величі і подив, пошана для хоробрості бере верх над почуттям небезпеки.

Мотрі не страшно, що вона за хвилину згине, її душа переповнена невисловленим захопленням

на вид тих людей-героїв. Почуває для них не тільки подив, але і вдяку, і як жалує чого, то хіба

що вдяки тієї висловити їм не може. Вони гинуть один за другим, і за хвилину з цілої отсеї

лицарської фаланги не останеться нічого більше, крім великої купи скривавлених трупів,

поломаних шабель і хмари диму, котрий розвіється з поранковим вітром, як розвівається усе.

Боротися і гинути разом із ними — це одно, що лишається їй. І вона бореться, не думаючи

як, не застановляючись, не міркуючи над вислідом боротьби, переміняється в частину тієї

збірної душі, яка борониться від насили, від нечесті, від перемоги. І дивно Мотрі, що тая

боротьба так довго триває, що сили людські такі невичерпані.

Звідки ж нараз усе захиталося, чому це якраз тепер, досі непобідимі середні лави

подаються і розступаються на-боки?

Боковий удар? Чому наші не відпирають його? Невже ж останній мент бракло відваги,

щоб вмерти так хоробро, як хоробро боролись? Мотря зжахнулася.

— Вперед! Вперед! — І кидається навмання. Але чує, що чиясь залізна долоня приковує її

до себе і відсуває набік... Коваль... Так, це він...