Не вбивай. Батурин.

бігла звідси до вежі, то гадала, що москалі вже вдерлися в город і що нема сили, котра могла б

виперти назад.

А все ж таки їх відперли, і раз, і другий, і, може, десятий — змаганням немає кінця.

Наші по-лицарськи б'ються.

Так що ж! І найбільшому лицарству буває кінець. Коли б не Ніс, коли б не тая зрада! А

так... І Мотря бачить, що в безладній боротьбі наші не витримають довго. Забагато сил тратять.

Продирається вперед. Дехто пізнає її.

— Мотря Василівна тут! Мотря Василівна з нами! Чує, що радо вітають її, хоч що значить

вона, жінка, втомлена й виснажена до краю?

Стає біля коваля. Він уже останніми кулями кидає.

— Дядьку! Беріть провід. Без проводу нас переможуть.

— Як гадаєте, Мотре Василівна?

— На землю, — говорить Мотря.

— На землю! — гукає громовим голосом коваль.

— Допустити їх до валу, а тоді стріляй і вали в них чим хто може.

Коваль повторює приказ.

Козаки з мушкетами криються за валом, міщани, парубки, хлопці припадають до землі.

Москалі гадають, що батуринці перестрашилися нового приступу і втікли. Збитою лавою

посуваються вперед від брами, вузькою вуличкою між двома високими стінами старих мурів, до

того валу, з козацьких і московських трупів, що виріс протягом яких двох годин, мов остання