Не вбивай. Батурин.

Ось вона. Чорна, загравою облита, грізна й мовчалива, неначе свідома своєї страшної

тайни. Мотря пересунулася попри голодову яму і нараз стає. Де ж ділися двері до вежі?

Їх нема. Вони заставлені бельками, трамами, закидані останками возів, воріт, усяким

хламом, котрий назношено тут Бог вість звідкіль. Поміж тим хламом купи людських тіл. Деякі ще

ворушаться, стогнуть, повзуть з тої гидкої купи, як раки з кобелі, і, відсунувшися кілька кроків

набік, простягаються і мертвіють. Мотря догадується, що тут було. За вхід до вежі йшов бій. І

цей бій уже скінчився. Не увійдуть туди ні наші, ні вороги, страшна сила, яка окривається у вежі,

пропаде там навіки. А разом із тим пропала також остання дошка рятунку. Лишається одно —

боротьба до витрати останків сил. І це робить Батурин.

Москалі вдерлися воротами, котрі показав їм Ніс. Та не легкий їм хід. Козаки відпирають

їх назад. Ніби два моря зударилися, перебивши перешийок землі, що відділював їх від себе.

Напирають на себе, то подаються, то йдуть уперед.

За кождий крок, за кождий шматочок землі доводиться платити життям багатьох людей.

Але ворогів — як сарани. Гинуть, а на їх місце сунуться нові. Багато має їх цар і не щадить.

Вже не кулями з гармат, а живими людьми на Батурин стріляє. Артилерія мовчить. Ворог

з двох боків увійшов до твердині.

Знає це Чечель і, скільки має живих і здорових людей, посилає туди.

Сам на мурі стоїть. Пожежа освітлює Батурин. Гетьманський двір на Гончарівці теж

горить. Його гасять — там лишилося ще чимало добра. Міщани, навіть старці та хлопці, б'ються,

всіх огорнуло нелюдське завзяття. Ніхто й не гадає здаваться. Хто б вимовив таке слово —