Не вбивай. Батурин.

Ще трохи, і вона знов попаде в його руки...

Ще тільки два-три сходи...

Як добре, що якраз тоді перед нею розтворилася безодня і вона полетіла туди,

забуваючи про все, — як добре, що її нема!

Нема нічого...

ГУРАГАН

Мотря відітхнула свіжим, зимним воздухом і розплющила очі. Довго не могла зрозуміти,

де вона і що таке діється з нею. Повисла між життям і смертю і ніяк не могла перехилитися ні в

один, ані в другий бік. Хай би скотилася у тую прірву, з котрої немає вороття, хай би усьому

прийшов кінець!.. Коли б так ніж... і вона мимохіть повела правою рукою. Рука не ворухнулася...

Невже ж їй відняло руки?

Це питання ніби обухом ударило її. Почула приплив крові до висок і стук власного серця.

Хвилина — чорно, а тоді — ніби блискавка озарила світ. Пригадала собі усе, що сталося

нині, і зрозуміла, де вона і що діється з нею.

Прилуцький наказний полковник не вспів її занести де хотів і покинув тут, на замку, в

глухому куті, куди ніхто не заходить, а щоб не втікла, щоб не добралася вдруге до вежі, зв'язав

їй руки й ноги.

Зубами розмотала пояс, котрим були зв'язані руки, руками увільнила спутані ноги. Але

встати не могла. Голова, як камінь, тягнула її взад. Паде на заморожену землю горілиць.

Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Дніпрові не ревуть так голосно, як він. Здається, не