Не вбивай. Батурин.

лиш живі зняли цей нестяменний крик, але й мерці ридають і стогнуть, плаче хожда грудка землі.

Батурин борикається зі смертю.

А вона лежить безсила й чекає кінця.

Ця свідомість доводить її до розпуки.

Збирає останки виснажених сил, підпирається руками, сідає.

Насилу відчиняє повіки. Хоче бачити, що тут діється.

З глухого рогу видно море пожежі. Торчать димарі, валяться останки сволоків, кроквів,

лат. Батурин дотліває.

Чорні тіні людей перебігають туди й назад, одинцем і гуртами, шукаючи виходу з того

пекла. Його нема. Ворог околив город і замкнув його з усіх боків... Вставати, йти, боротися і

гинути разом із ними... Або ні... Ще раз дібратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом

бочки й підпалу дожидають. Вхопити головню з пожежі й кинути їм. Хай бухнуть силою, стократ

сильнішою від ворожої злості й замість жахливої боротьби хай дадуть своїм і ворогам тихий мир

і вічний упокій. Вставати — йти! Мотря підноситься і опирається об мур. З'ясовує собі, де вона і

куди найближча дорога до вежі. Недалека, та, мабуть, нелегко пройти. Мабуть, у всім Батурині

нема тепер такої стежки, такого переулка, котрим можна б непомічене просунутися.

Спробує. Крадеться попід мур, як тінь. Як побачить людей, що з божевільним криком

біжать, не знаючи пощо й куди, притулюється до зимного каміння, пережде й посувається

дальше.

Не хоче нічого бачити, нічого розуміти, хоче дібратися до вежі.