Не вбивай. Батурин.

— Підете з нами, дідусю! — сказала Любов Федорівна і потягнула старого за собою.

Сліпий далеко не зайшов би.

Кочубеїв двір стояв серед великого саду. Йому поки що не грозила пожежа. На дубах

зисіло ще зимне і мокре від дощу листя, гілляки й здоровезне галуззя дерев були мокрі, пожар

не вчіпиться їх скоро. Але челядь все-таки виносила дрібнішу мебель і посуду далеко в сад, на

другий бік від пожежі.

— Не треба! — гукнула на них Любов Федорівна. — Лишіть! Як горить людське, хай

горить і моє!

Здивовано дивилися на неї. Мабуть, з ума зійшла. Від смерті Кочубея Любов Федорівна

не та стала. А до того — облога, пожар, якщо збожеволіла, то й не диво.

— Лишіть, кажу! — повторила рішучо і в покої ввійшла. Мотря за нею. Проходили кімнати,

ніби прощалися з ними, з усіми радощами і смутками, які в них пережили, вони і батьки їх, бо

двір хоч називався новий, а основами своїми, боковим крилом, до котрого добудовано передні

покої, пам'ятав давні часи.

Вікна здивовано дивилися на них, двері не хотіли їх пускати від себе, замикалися важко.

Любов Федорівна зняла той самий образ Розп'яття, в чорних рамах, котрим відбирала

колись присягу від черця Никанора, запалила свічку і пустилася на горище. Мотря вхопила її за

руку.

— Мамо, ви куди? — У її майнула через голову гадка, чи не дай Бог не збожеволіла мати.

Любов Федорівна подивилася на неї вважно, тими самими мудрими і бистрими очима, до котрих