Не вбивай. Батурин.

Як мовкли стріли і на хвилину потухала пожежа, то зривався ще страшніший від них гул

людське голосіння. Здавалося, що замкові мури ожили й ридають.

Мотря декілька безталанних жінок з дрібними дітьми забрала до своїх покоїв, а сама

побігла на мури

— Мотре Василівна, — кричав, побачивши її, Кенігзен, бережіть себе, тут небезпечно.

— Мені не більше, як вам, — відповіла спокійно. — Як же вам, пане осавуле, ведеться?

— Гармати лихі. Не доносять. Одну батарію московську я застукав, інші теж взяв би за

чуб, так закороткі руки. А все-таки ворога я приневолив до зміни позицій. Бачите, світлійший

переніс свою кватиру і посунув назад свій обоз — тут йому загарячо було. Гей, коли б так більше

і кращих гармат.

Останні слова заглушив гук, подібний до грюкоту грому. Задрижав мур, посипалося

каміння, дими й копоти закрили світ. Мотря чула крик, бачила, як бігали й метушилися люди, мов

крізь сон доходила до неї голосна команда Кенігзена "пали!", а потім якийсь солодкавий, аж

млісний супокій розлився по її тілі, відбираючи в неї владу і свідомість...

Здивувалася, побачивши себе в замковій кімнаті у своєї матері... Невже ж це дійсно

Любов Федорівна, отся жінка, що так турбується нею? Подає воду з вином, оцтом обтирає виски,

так лагідно доторкається її рук і ніг?

— Болить тебе що, Мотре? — питає Любов Федорівна.

— Ні, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану.

— Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобі кінець. Бог ласкав, пощадив