Не вбивай. Батурин.

— Як собі хотять, — сказала до доньки Любов Федорівна, — я своє зробила.

По дорозі бачили, як хорих і ранених з лічниці на замок переносили. В лічницю влучив

московський гранат і наробив чималого каліцтва

Хорі стогнали, зціпивши зуби, ніби соромилися свого болю.

Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, незважаючи на пожар і на небезпеку,

приставала до них, поправляла перев'язки на ранах, обтулювала їх на носилках, гладила білою

долонею скривавлені козацькі руки.

На останній носилці пізнала старого сотника з полтавського Герцикового полку, котрий

нині рано такої слави в герці з москалями зажив. Лежав великий, аж йому ноги звисали, як

дихав, груди підносилися, мов гора. З відчинених уст струйкою слезила кров. Його теж влучила

московська граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно, козацька душа

нерадо розставалася з хоробрим тілом. Дихав ще. А коли Мотря доторкнулася його спеченого

обличчя, підняв повіки і всміхнувся.

— Мотре Василівна, — сказав, — помремо всі, а президії нашої не здамо! хотів піднятися,

встати, але тільки головою рухнув. Не здамо! — випрямився і замовк навіки.

Мотря долонею очі йому затулила, зняла хустку з голови і, замість китайки, прикрила нею

козацьке обличчя.

ГРАНАТА

Батурин горів. Запалювалися щораз те нові будинки. Не треба було й підпалювати, вітер

скрізь розносив горючі головні. Кидав ними на церкви й на замок.