Не вбивай. Батурин.

їй на гадку. Чекала, коли впадуть до неї і зарубають її, жінку покараного царем на смерть Василя

Кочубея і матір Мотрі Чуйкевичевої, котрої муж пішов з гетьманом до шведів і котра залишилася

в Батурині й обороняла його.

Здивувалася, бо Мотря не вернулася стривожена, не тягнула її кудись у підземелля, щоб

перед ворогом спасатися утечею таємними хідниками, а спокійне посадила її на шкурятяній

старосвітській канапі і просила не турбуватися.

— Це міщани підпалили свої хата, — казала. Любов Федорівна не вірила своїм ушам. Хто

чув, щоб люди сповна розуму палили свої домівки?

— Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав, що батуринці на все готові, що їм

нічого щадити й жалувати, що в них тільки й діла, що оборона замку.

Любов Федорівна терла рукою чоло, ніби будилася зі сну.

— Батуринці Батурин палять, — шептала зів'ялими устами. — Самі його палять, щоб

ворог не мав що палити. Значиться, вони дійсно хочуть його обороняти до останку, згинуть, а

ворога в город не пустять. Значиться... — і вона припинилася на хвилину. Те, що хотіла сказати,

було надто страшенне, щоб вимовити зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед

тим самої себе, що воно потрібне, конечне, неминуче, це слово і діло, що за словом піде.

— Значиться... Мотре! Ходім! — сказала, беручи доньку за руку.

Мотря не допитувалася, може, догадувалася намірів мами.

Як вийшли на замкове подвір'я, мимохідь зупинилися. Обдало їх гарячом, згаррю, чадом.

Батурин горів.