Не вбивай. Батурин.

Горів їх рідний город, підпалений руками своїх власних мешканців. Ця гадка збільшувала

грозу пожару. Не могли освоїтися з нею. Коли б ворожі стрільна підпалили дахи і стріхи

батуринських будинків, старих, дорогоцінних стариною, і новіших, побудованих чималою

витратою труду та гроша, так це було б звичайне та природне, а так...

Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути до того, що нараз побачили перед

собою. Долонями заслонювали очі. Іскри летіли на них. Струшували їх з волосся і з одежі. Дими

спиняли віддих. Задуха била з города, як з велетенської печі. Чути було тріск, ломіт, гук.

Валилися дахи й димарі. Поломінь притихала на хвилину, то знов з більшою силою виривалася

з хат і домів, крізь челюсті обезвічених вікон, і крізь вирвані двері й огненними язиками,

червоними хвилями, гарячими стовпами підлітали вгору. до хмар, до сонця, до самого Бога, як

самопальная жертва, як автодафе. Зробилося гарячо, немов це не пізня осінь, а літнє полуднє.

У воздусі, як огненні птахи, літали ґонти, горючі тріски, відірвані від вікон, дівочими руками так

пильно й гарно мережані й вишивані занавіси. Горючі книжки вискакували вгору, високо понад

дерева, розтвиралися і, як червоні вірли, втікали від пожежі.

— Ходім! — сказала Любов Федорівна, притулюючися до доньки.

— Куди? — питала її Мотря. До нашого двора.

— На замковім подвір'ю?

— Ні, до нового. Ходім.

За димами не бачили дороги. Пожар знівечив план міста Пускалися в добре їм відому

вулицю, котрою проходили не раз, і мусіли завертати в другу, бо тамтою ніяк було пройти