Не вбивай. Батурин.

— Та ще слухай і затям собі добре. В нашім саді, від головної дороги біля третьої стежки

направо, від третьої липи кроків двадцять і три закопаний мій клад: золото й дороге каміння і

дещо дзвінкого гроша. Якщо Господь покличе мене на свій суд, а тебе оставить живою, добудь

його. Оздоби церквам і бідним роздай, по половині, а гроші поклади в гетьманський скарб.

Скажи, це на потреби державні, нашої, Української держави. Завинила я перед нею багато,

може, хоть малу частину того довгу сплачу. Совість не дає мені спокою. Не знаю, хто гетьманом

буде, чи залишиться Іван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не був, скажи, що Любов

Федорівна вітає його й бажає йому всякого добра, щоб жив і регіментував Україні на славу.

— Що це ви, мамо? Відженіть чорні думки. Обом нам небезпека одна. Як згинемо, то

згинемо обі.

— Я стара, мені все ближче до смерті, ніж тобі, тому й готуюся до неї. От, може, за

хвилину побіжиш куди, до хорих, або на мури, може, й не побачу тебе, тому й говорю. Не забудь,

доню, не забудь!

І мати обіймила доньку, пригорнула до грудей й зимні уста притулила до її гарячого

обличчя. Цілувала. Довго, сердечне, за всі часи. Материнська любов, здержувана гордощами

великої і багатої пані, впоминалася тепер, в цей тривожний мент, о свої потоптані права. Нараз

вся мебель спалахнула червоною луною. В городі почувся шум, луск і крик. Мотря кинулася до

вікна. Глянула й закрила його важкою занавісою.

— Побіжу, довідаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!

Побігла. Любов Федорівна осталася сама. "Певно, москалі здобули Батурин", — прийшло