Не вбивай. Батурин.

люди, те й вони.

На горищу була одна комірка, повна всілякого хламу, постелі, білля, непотрібного

вбрання. Любов Федорівна відчинила до неї двері. Поставила на столі Розп'яття, перед ним

свічку і перехрестилася.

— Хай Бог прийме за прощення наших гріхів, — сказала, підпалюючи комірху. Хвилину

дивилася ще, чи вогонь не потухне, а тоді двері затріснула наглухо. — Вертаймось!

Вхопила Мотрю за руку. і скорим ходом збігла з нею надолину. З сіней вискочила на

ґанок.

На кам'яних сходах сидів сліпий дідусь. Дрижучими руками водив по обсмаленій бандурі

та числив непорвані струни. Мало їх було, і бандура не хотіла грати.

— Приютіть старого, — говорила до слуг. — Щоб він кривди не мав. Заберіть його геть,

щоб не згорів з двором. Слуги витріщеними очима дивилися на свою паню...

Збожеволіла!

— Як умру, то слухайте доньки, вона про вас подбає. А двора не рятуйте, хай разом з

Батурином горить. Хто з вас сильний — на замок. Так рук до оборони треба. А тут кінець...

Ходімо, Мотре!

І тою самою дорогою, котрою перед годиною прийшли, пустилися назад.

Відійшовши кроків, може, двісті, озирнулися. Дах на Кочубеєвім дворі займався. Піяв

червоний когут, б'ючи огненним крилом.

Так челядь все-таки двір рятувала.