Не вбивай. Батурин.

Полумінь через дорогу подавала собі руку, горіли й валилися ткни, плоти, паркани, високі дубові

брами, тесані сокирами дідів, останні свідки їх загарливої праці. Деякі хати вже дотлівали.

Сторчали огненні кістяки, димар, як обсмалений хребет, недотлілі крокви, як ребра, дубові

сволоки, як руки, опущені в безсиллю і в розпуці. Ще хвилина, луск, тріск, гук кістяк валився на

постелю з диму, сажі, з румовища. Так гарячо було, що шибки з вікон топияися й котилися

блискучими кулями. Ніби город плакав останніми, жгучими сльозами. На подвір'ях, як гори,

лежали живцем зажарені коні й корови. Чути було немилий запах шерсті, лою і жареного м'яса.

Загулювали ніс, спирали віддих v груди, щоб не чути того, і йшли дальше крізь огненне море.

Люди, як круки, літали кругом.

Жінки борикалися зі скринями, хотіли їх викотити в безпечне місце, в садок або на город.

Але скрині горіли, тліло в них заховане добро. Мами тулили до лона перестрашених дітей і

проклинали своїх мужів за окаянне діло. Де ж хто чував, щоб хазяїн під свою власну стріху

червоного когута пускав! Подуріли хлопи! Пан Біг їм розум відібрав!

Людський крик, вереск, зойк додавав нових пронизливих акордів до тої пекельної

оркестри.

Сліпий дідусь з бандурою втікав. Бандура горіла, він її руками гасив, від бандури занялася

борода.

Дід робився подібним до огненного стовпа. Мотря припала до нього. Скинула жупан і

обгорнула бандуру, Любов Федорівна долонями гасила обсмалене дідове волосся. Огненний

стовп погасав. Дідусь благословив їх. Врятували неповинну душу