Не вбивай. Батурин.

Мотря привикла від дитини.

— Як треба, Мотре, то треба. Досить ми бокували від людей. Весь тягар спихали на них.

Так не годиться. Коли горить Батурин, хай і Кочубеї з димом ідуть.

Мотря побачила те, чого догадувалася тільки. Затремтіла душею. Їх гніздо мало з димом

піти. Не жалувала матеріального добра, а жаль їй було родинних пам'яток, споминів, все одно

сумних чи веселих, хоч останніх і не так-то багато зазнала в тім дворі. Тут радо проживав її

безталанний батько.

— Годі, Мотре, ходім! Нема що пристращатися до маєтків. Може, вони й не добром

набуті. Хай Господь їх у жертву прийме, може, якого гріха простить. Має попасти Меншикову в

руки, хай горить. Хай бачить народ, що ми готові разом з ним терпіти. Так краще, так конечно, —

ходім.

Вийшли на горище і ще раз глянули кругом. Ще раз побачили, як горів Батурин, як дими

жалібною паполомою осотували весь краєвид, як у них потопав московський табор, в котрім

помітний був незвичайний рух. З табору на замок, а з замку на табер летіли кулі, здавалося,

йшли собі назустріч, та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть і руїну.

Московські кулі все ще здебільшого не попадали в замок. За кождим разом, як влучила

котра в город, пожежа ще гірше лютувала. Ще више знімалася полумінь, сичіла, вищала,

кривавими язиками здіймалася до неба.

Мотря мовчки за мамою ішла. Могла вирвати свічку з її рук, але чула, що не має до того

права. Мати говорила правду. Треба, щоб бачив народ, що Кочубеї тримають разом з ним, що