Не вбивай. Батурин.

витривав облогу. Бачиш, як москаль палить... Це щолиш початок. Ще не обстрілялися гармати. З

кождим стрілом будуть краще попадати в ціль.

— Але і наші не дармують. Кенігзен славний артилерист. А так — дасть Бог, що й гетьман

на відбій поспіє.

— Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нікого собі так не бажаю, як

його. Та чи прийде він? Може, й хоче, бо це його столиця, але чи може? Він же тепер не сам.

Зв'язався з Карлом і нічого на свою руку робити не може.

— Прикро, що все ми від когось другого залежні.

— Залежні, бо не визволились від власних гріхів. Знаю це по собі. Я теж у тій гріховній

неволі довгі роки жила. Все лиш себе бачила, а не других, про рідний край не дбала, хотіла, щоб

на моїм стало, хоч би світ перевернувся догори дном. А це гріх, це великий гріх, Мотре. Таких

грішників у нас дуже багато, і тому ми й помремо, мабуть, у неволі, бо Господь закаменілих

грішників тяжко кара.

Знову дриґнули мури, двері відчинилися і зачинилися нараз, шибки у вікнах задзвеніли,

замок ніби заскреготав з болю зубами.

— Бачиш, — влучають, — сказала Любов Федорівна, наслухуючи, чи не валиться мур.

Але мури заспокоїлися, куля, мабуть, загрузла в камінню, не перебивши стіни. Любов Федорівна

перехрестилася. — Ще не та, дякувати Богові, ще ми живі. Тут, Мотре, щонайважніші папери.

Заховай їх. Ти краще знаєш замок і його таємні сховки, ніж я.

Мотря прийняла збиток і за пазуху уткнула.