Не вбивай. Батурин.

замку, бо не почували себе досить безпечними.

— Стріляють москалі, — сказала Мотря.

— Стріляють, та не влучають. Може, Бог дасть, що великої шкоди не зроблять.

— Може...

Куля влучила в замковий мур, і замок задрижав, аж посуда на столі задзвеніла.

— Попали... Привикаймо, — сказала, зітхаючи, Любов Федорівна. — Після того, що мені

велів Бог пережити, нічого не боюсь, готова я на все. І чого мені більше хотіти? Свій вік

пережила. Багато гріху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не

одно. Бог тільки знає, що я перестрадала. Дивно, що з ума не зійшла. Як судили покійного

Василя Леонтійовича, як карали його, я пальці собі гризла, волосся з голови виривала, аж

задубіла з горя, як тая Лотова донька.

— Не потребуєте мені того казати, мамо.

— Аж одної ночі, коли я від ума відходила, покійна мати моя, а твоя бабка привиділася

мені. Осінила мене хрестом святим і сказала: "Прощаються тобі гріхи твої, Любове, прощай їх

ближнім своїм". І розгорнула переді мною псалом покаяння і казала читати його. З тої пори,

якщо помста підступає до мене, говорю його, й легше робиться на серці. Живу, дожидаючи

кінця. Може, він і недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край мойому

грішному життю.

— А може, кулі тієї ще й не відлили, мамо, — потішала її донька.

— Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовімся, Мотре. Не маю я надії, щоб Батурин