Не вбивай. Батурин.

за них, приказує, бажає— будує державу. В нас не те... І — в нас нема держави...

Поступила до лічниці. обійшла ранених і хорих, козаків і міщан, котрих було чимало, бо

почався перестріл і все нові жертви приносили. — аж утомлена повернула на замок і зайшла до

мами.

Любов Федорівна порядкувала своє добро й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки

сивого волосся спадали на бліде, на цей раз не підмальоване обличчя. Це вже не була колишня

Кочубеїха, горда і невгнута, це була друга жінка. Мотря глянула на неї, і в її серцю озвалася

любов доньки до мами. Так. — це була її мати, бідна й терпляча, але куди ближча, ніж колишня,

сильна й своєвільна.

Мовчки припала до її руки.

Любов Федорівна другою рукою пригорнула її до себе і погладила по голові.

— Доню. — ледве вимовила тихо.

Перший раз у життю почула це слово Мотря.

— Мамо. — відповіла, цілуючи руку. від котрої стільки кривди зазнала.

— Не гніваєшся на мене, мамо? — питалася.

— Бог мені свідком. Мотре, що ніякого гніву в серці не маю. Втратила я гордість, а

здобула доньку.

— А я — маму. — доповіла Мотря.

Наслухували, як ревіли гармати. Московські кулі не влучали ще в замок. Горою

перевалювалися, попадаючи в передмістя, з котрого люди вже давно перенеслися під крила