Не вбивай. Батурин.

дикі, викидаючи зі своїх ший добре вимірені кулі.

І знов крик, зойк, суматоха. Тільки декілька драгунів дальше жене, не маючи спромоги

спинити коней в шаленому розгоні. Решта густої лави здержується, тратує себе, перевертається

і завертає з дороги. Тих, що проскакали вперед, батуринці беруть на око з мушкетів. Це вже не

битва, а лови, стріляють драгунів, як зайців, виполошених з лісу на поле.

За той час Герцик зі своїми щасливо проскакують у Батурин. Перед ними нарозтвір

відчиняють браму. Окервавлені, в пошарпаних одягах, з поломаними шаблями, на покалічених

конях в'їжджають полтавці в гетьманську столицю. Хтось ударив у дзвони. Народ вибігає з хат і

погребів.

Вітають козаків, виносять напитки і їжу. Герциковому коневі годі продертися крізь товпу.

Біля церкви священики дожидають їх з хоругвами й хрестами. Благословлять. Диякон

грубою рукою слези радості втирає.

Переїхали. Батуринці браму засипають землею.

— Дали москалям чосу.

— Може, їм відпаде охота лізти до нас.

— Кажи вепрові, щоб не ліз у город.

— І то правда.

Жартують, бо щасливий випад натхнув міщан новою надією.

— Не здавати столиці за ніяку ціну!

— Помремо всі, а Батурин не здамо.