Не вбивай. Батурин.

руки роззвірених ворогів.

Московські драгуни не спішилися збирати своїх ранених і трупів. Мають час. Бойовище за

ними. Вони збитою лавою кинулися здоганяти козаків. Але їх коні не рівня козацьким. Козаки

вітром летять, розсіявшися невеличкими відділами по широких полях, ніби стадо суйгаків,

наполохане стрільцями. Їх жменька, москалів ціла хмара, чорна, грізна, небезпечна.

Нараз не з хмари, а в хмару ударили громи. Заревіли Кенігзенові гармати. Грізна хмара

перервалася на кілька хмарин. Клекотить у них, вариться, кипить. Чути крик, вереск, стогін.

Валяться коні, люди. Кулі виривають землю, розшарпують і розкидають людське тіло і кінське

м'ясо. Даром принаглюють московські офіцери своїх людей до дальшої погоні. Грозять

пістолями, декількох трупом кладуть.

За той час козаки вже в половині дороги до Батурина. Батуринці пізнають, хто з них цілий,

а хто облитий кров'ю.

— Скоріші Скоріші — принаглюють до бігу. Козаків і наглити не треба. Їх коні черевами

доторкаються озимого збіжжя, котре вже вспіло повиростати так, що в житі могла би сховатися

курка. Куди вони пробігли, жито принишкло до землі і забагрилося кров'ю, бо не один козак

навіть не знає, що його важко поранено в бою. Аж тоді, як прийдеться скидати чобіт, побачить,

що треба розрізати халяву, бо нога спухла і чобіт повен крові.

Москалі дальше женуть. Вони знов збиті в одну хмару, котра грозить загладою усьому, що

стріне по дорозі. Та тільки грозить. Бо Кенігзен знов обійшов свої гармати, дав знак, гармаші

прискочили з запаленими льонтами, приклади відскочили, і гармати вдруге заревіли, як буйволи