Не вбивай. Батурин.

— Аж гетьманові відчинимо ворота.

— Дай-то Боже!

— Слава Герцикові! Слава нашим полтавцям! — довго ще лунає вздовж вулиць, котрими

проїжджає на свої постої хоробра полтавська сотня.

За нею диякон їде. Хорим слів потіхи і розради не щадить. Його донька осмотрює рани.

Вона й Мотря — це справжні сестри-жалібниці. Чиєї рани доторкнуться, той і болю не чує,

вірить, що рана загоїться скоро. Очима не лиш мастями лічать. Ніхто так не вміє дивитися, як

вони. Це не очі, а вікна у якийсь кращий і благородніший світ. І не один, що крізь них зазирнув

туди, погляду цього не забуде ніколи.

ЧЕРВОНИЙ КОГУТ

Меншиков зі своєї кватири на хуторі за Сеймом не бачив, що діялося біля Борзненського

шляху.

Аж почув далекі стріли й післав розвідку в цей бік. Заки вона вернула, сутичка Герцикових

козаків з Меншиковими драгунами скінчилася. Світлійшому прийшлося прийняти до відома

некорисний для себе звіт. Був лихий на своїх офіцерів, що втратили багато людей і осоромили

себе перед ворогом. Не міг переболіти першої невдачі. Вона тим більша, що весь план треба

змінити.

Ворог відгадав його план, — значиться, нічого не вартий.

Сердився на проклятих черкасів, що не хочуть піти на його хитрощі і гадають обороняти

Батурин. От проклятий народ. Здавалося б, тихий, смирний, як "агнець", котрого на "закланіє"