Не вбивай. Батурин.

Гетьман!»

Кланялися і повними смутку очима відпроваджали карету.

Відколи гетьман до Жовкви приїхав, москалі трохи присмирніли. Міщани до гетьманської

канцелярії жалуватися ходили, і гетьман уймався за ними. Декілька салдатів таки гостро

покарали, відрізуючи уха й носи або пропускаючи крізь вербову алею чи там крізь шпіцрутени.

Якщо жалоби не помагали, то за покривдженими жовківцями ставали їх нові знайомі, козаки.

Щонайгірших пакісників закатруплено за містом так, що й дійти було годі, хто й коли це зробив.

Тепер жовківці поспускали носи, бо їх протектор вертав на Велику Україну.

Гетьманський ридван котився на північ.

Поруч гетьмана сидів Ломиковський, напроти Орлик.

Ридван великий і вигідний, як хата. Дорога нерівна й болотниста, ридван хитався на

ремінних пасах, і, ніби колиска, колисав їх до сну.

Ломиковський позіхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що він не

виспався.

По гетьмані не пізнати втоми. На його блідім обличчю вицвітали легкі рум'янці, в кутиках

уст таїлася злобна усмішка, в очах огники грали.

Як минули останню хату і з садків виїхали на поле, гетьман рукою показав наліво.

Ломиковський і Орлик зазирнули в вікно. Кількасот сажнів перед ними щось мріло,

суєталося, шуміло, ніби хмари, ніби дими, ніби ліс двигнувся з місця і йшов. Козацьким очам

неважко було пізнати — військо!