Не вбивай. Батурин.

І гетьман підскочив конем до Олексія. Поздоровив його. Царевич усміхнувся якоюсь

лагідною і сумною усмішкою, від котрої оживилося, відмолодніло і покращало його негарне

обличчя. Малі і круглі, як у риби, уста ворухнулися, хотіли щось сказати, але нараз здавили в

собі невимовлені слова і замовкли.

Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:

— Його величество, батюшка, наш наймилостивіший цар і повелитель, здоровить тебе,

гетьмане Іване Степановичу, і бажає тобі щасливої дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди

вернув додому, де на тебе чекають великоважні діла. Під опіку віддає тобі його величество

Олексія, свого сина.

— Будь ласка, князю, передай його величеству цареві мою щиру подяку за його

великоцінну пам'ять та за його добротливі побажання. Якщо Господь Бог не відмовить мені сил і

здоровля, постараюся сповнити завдання, яке вкладає на мене мій важкий уряд, на славу Бога,

на добро народу і на вдоволення царя. З великою утіхою приймаю до відома, що його

величество цар довірив мені свого сина, котрому я радо послужу, як не чим другим, так своїм

досвідом старечим.

Кажучи це, гетьман поклонився царевичеві, а цей ще раз жалісливо всміхнувся і насилу

зважився вимовити одно тільки «спасібо!».

— А тобі, світлійший князю, — говорив гетьман, повертаючись до Меншикова, — щире

дякую, що потрудився нині і трудишся не раз ради моєї маловажної для тебе персони. Не знаю,

як дякувать тобі!